Ми часто робимо помилки, вирішуємо проблеми, сваримося, кохаємо…….. це життя, і воно таке коротке. Тому ми не повинні втрачати ні хвилини. Та люди дуже рідко над цим замислюються, тому що не помічають, як спливає час. Я хочу розповісти вам історію. Може тоді ви зрозумієте, про що я?

Олена прокинулась дуже рано. Вона швидко одяглася і побігла на кухню. Там її вже чекав гарячий сніданок. Мама давно поралася на городі. Матуся Олени не любила марнувати ні хвилини. З самого ранку і до самого вечора вона важко працювала на городі. Бо без врожаю вони не виживуть, нічого буде їсти. Роботи у містечку не було, тим паче для жінок. Батько помер ще до народження дівчинки. Тому матері доводилося все робити самій.
Після смачного сніданку, Оленка вибігла на двір і крикнула матусі :
- Доброго ранку! Смачний був сніданок. Дякую, матусю.
Мама посміхнулася та відповіла:
- Доброго ранку, рідненька. Тобі дякую за теплі слова.
-А можна я піду з дівчатками погуляю? Ми сьогодні до озера збирались. – спитала дівчинка.
-Можна… Оленка, а ти не хочеш допомогти мені? – з прикрістю спитала мама.
Оленка була вже дорослою дівчинкою. Їй було майже п’ятнадцять. Вона дуже любила гуляти, веселитися, але на диво була доброю та чемною дитиною.
-Матусю, я ще встигну тобі допомогти. Я швидко збігаю з дівчатками до озера та повернусь назад. День такий довгий…- ніяк не могла вгамуватися Оленка.
Мамі не залишалося вибору, як відпустити дочку до озера. Бо вона дуже сильно її любила. Вона лише встигла крикнути їй у слід:
-Доню, життя таке коротке!
Оленка почула ці слова, та не зрозуміла навіщо мама їх сказала……
Пройшло два роки. Від тяжкої праці матуся почала хворіти. На городі нікому було працювати. Одного дня Оленка, як завжди поверталася додому. Ввійшовши у хату вона побачила маму , яка лежала на ліжку під білою ковдрою. Раптом у грудях Оленки щось закололо, серце наче завмерло, а з очей текли сльози. Вона підбігла до ліжка, присіла , подивилася на маму і заридала сказавши:
-Матусю, рідненька моя, що з тобою? Прокинься, подивись на мене…..
З останніх сил мама промовила:
-Дитинко моя, тепер ти розумієш, чому життя таке коротке.
Мама тяжко зітхнула, ще раз подивилася на доньку, а потім заплющила очі і ніколи більше їх не відкривала. Оленка дуже довго плакала і розуміла, як щоб вона допомагала мамі, то можливо вона була б зараз жива.
З того часу Оленка залишилася сиротою. Їй було вже сімнадцять. І тепер вона мусила працювати на городі, щоб вижити. Частенько дівчатка звали її гуляти, та вона нікуди не ходила, бо розуміла, що не можна втрачати ні хвилини.
Згодом Олена вийшла заміж і у неї народилася донька. З малих літ вона вчила свою доньку працювати і дуже часто повторювала :
-Доню, життя таке коротке…